Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

– Ти багато знаєш, мудра Ватіко.

– Я довго жила на цьому світі, – відповіла мавпа, почихуючи свої обвислі волохаті груди. – А до царевичів, за незапам’ятних часів, тут був шмашан. Тут палили тіла померлих, і багато голодних ракшасів і пішачів[46] приходили сюди в надії знайти собі жертву… Будь обережний із кладовищами вночі! Ніколи не зупиняйся там для ночівлі!

Я кивнув і ліг біля її ніг, уважно слухаючи Ватіку.

– Але все ж, Ватіко, чому ти залишилася тут, із Ґуруджі?

– Я полюбила його, як і всі ті кобри, які приповзають уночі послухати, як Ґуруджі здійснює пуджу.[47] Кобри гадають, що Ґуруджі подарує їм безсмертя, бо знають, що він – могутній йог. Насправді ж вони просто полюбили його, хоч і не знають таких слів у своїй зміїній мові. Тому вони кожного вечора тут. Думають, що пильнують момент, коли Ґуруджі роздаватиме нектар безсмертя, хоча насправді просто гріються у променях його любові.

– Ти теж хочеш отримати нектар безсмертя, Ватіко? Повір, умирати не страшно! – сказав я і тут же осікся – негоже малому повчати стару мудру мавпу.

– Ні, – сказала Ватіка і посмутніла. – Він мені як батько. Я просто полюбила його. За те, що він нагодував мене солодким рисом з маслом. За те, що вилікував… Я стала його ученицею. Ґуруджі каже, що не може дати мені посвячення, як він дає усім іншим, але каже, що це й не має значення. Зі мною є його «ґуру крипа», а без «ґуру крипи» ніякий прогрес неможливий! Я й не хочу безсмертя. Хотілось би кому доживати кінця віку в тілі мавпи! Я хочу просто служити йому, – сказала Ватіка й опустила очі. Зморшки під її очима наповнилися слізьми, і мавпа недбало втерла їх волохатою долонею. – Він урятував мене, і це все, що важить для мене.

Я задумався.

– То всі ці люди теж хочуть просто любові? – спитав я у Ватіки, маючи на увазі численних гостей Ґуруджі.

– Авжеж. Кому б не хотілося, аби його любили? Всі вони гадають, що прагнуть багатства, чи безсмертя, чи містичних здібностей, як у Ґуруджі. Насправді їм потрібно тільки це. Проте Ґуруджі милостивий. Він дає їм свою «ґуру крипу», і люди щасливі.

– Скажи, Ватіко, мабуть, я теж шукаю того, що й усі інші?

– Не знаю, – відповіла мавпа. – Я не настільки мудра, щоб розуміти, що ти шукаєш. Ти можеш залишатися тут, разом зі мною і Ґуруджі, і Ґуруджі дасть тобі «ґуру крипу», й тобі більше не потрібно буде нікуди йти.

– Не можу, – щиро зізнався я. – Мене кличуть мої ноги. Мене кличе мій хвіст. Мене кличе щось усередині мене, – сказав я. – Я мушу рухатися далі. Я зупинився у вашому містечку на кілька днів, допоки видужає мій приятель. Тоді ми підемо далі на схід.

– Ти надто прудкий, Джеррі. Маєш забагато запитань, а я знаю мало. Тобі треба зустріти Шабалу прабгу. Він старий і мудрий, він дасть тобі раду.

– Хто такий Шабала прабгу?[48] – поцікавився я.

– Змій. Він живе тут, у купальні. Дуже старий змій, – з повагою сказала Ватіка.

– У цій купальні, що біля палацу?

– Так. Він рідко кому з’являється на очі. Його можна зустріти хіба перед світанком. Тоді він іноді виповзає на поверхню, та й то лише на кілька хвилин. Якщо тобі пощастить зустріти його, ти зможеш отримати від нього відповіді на всі запитання.

– Шабала прабгу… Шабала прабгу… – повторив я, аби твердо запам’ятати. – Дякую тобі, мудра Ватіко! Наразі прощавай, мені час провідати свого друга.

– Тримайся і ти, Джеррі, – махнула мені Ватіка, розвертаючись, аби піти у хащі. – Не пропадай і, коли що, заходь у гості. Я тут, біля ніг Ґурудева.

– Бувай-бувай! – прогавкав я і привітно замахав їй хвостом.

Мене охопила хвиля радості, і я, не стримуючи себе, підскакуючи, побіг до товариша. Завтра я підстережу старого Шабалу прабгу й вивідаю у нього всі-всі секрети!

Однак, хоч я і стояв біля купальні від самого світання (коли ще ніч над священним пагорбом не почала згортати свої крила, даючи місце вогневі світанку), старий змій не вилазив.

Пильнуючи купелю, я провів біля водойми п’ять світанків. Спіймавши облизня й на шостий день, я зневірився побачити старого змія. Ніколаєві ставало дедалі гірше. Він мало їв, цілими днями тільки лежав і молився. Його трусила пропасниця, обличчя зробилося восковим, очі запали і страшно блистіли. Мій товариш схуд, і лице його пожовтіло. Та й губами він ворушив уже ледве-ледве.

Зрозумівши, що справи кепські, я пішов у сад до Ґуруджі, аби знову зустрітися з Ватікою.

– Чому ти сидиш на землі, а не на дереві? – спитав я у Ватіки, побачивши її посеред інших людей, що, не вмістившись у домі, розсілися просто на землі. Господиня дому турботливо роздавала всім горнятка з молочним чаєм. Слуга Ґуруджі, Махатмаджі, – сухорлявий лисий чоловічок у чорному зі суворими очима і великими золотими кульчиками в обох вухах – стояв поруч, біля дверей, слухаючи Ґуруджі. Він був охоронцем великого йога. З його вигляду відчувалося, що він, не задумуючись, відбере життя у будь-кого, хто задумає щось лихе проти вчителя. Відбере або ж віддасть власне, якщо буде потреба. Ватіка сиділа під запашним кущем квітів кубджика і вдумливо, ворушачи іноді губами та почісуючись від зосередженості, а іноді відволікаючись на свої задні лапи, слухала, що розповідав наставник. Скориставшись моментом, коли Ґурудев оголосив невелику перерву, я підійшов до знайомої, аби поскаржитися з приводу відсутності Шабали.

– Неможливо зрозуміти, що каже учитель, якщо сидіти вище за нього, – промовила мені Ватіка. – Я довідалася вчора, що Хануманджі, наш славний предок, не міг зрозуміти Бгаґавад-ґіти, тому що перебував на той момент на прапорі, тобто вище Арджуни і Крішни, який розповідав її, тож потім Хануманджі був змушений слухати Бгаґавад-ґіту ще раз, сидячи біля стіп свого вчителя.

– Яка ти розумна, – вкотре подивувався я з мудрості цієї старої мавпи.

– Тепер я можу отримувати ще більше милості Ґуруджі, – відповіла вона й придивилася до мене. – Ти невеселий. Щось трапилося?

– Так. Схоже, мій приятель, через якого я зупинився тут, у вашому містечку, видужає ще не скоро… Боюсь, як би не трапилося чогось гіршого…

– Куди вже гірше, – усміхнулася Ватіка й підняла руки до неба. – Подивись на мене, потворну й волохату. Чим твій приятель ліпший за мене? Нас усіх чекають тільки хвороби, старість і смерть. Така доля кожного, твій друг не